Відомий український телеведучий, журналіст Роман Вінтонів, більш відомий, як Майкл Щур розкритикував сервіс на гірськолижному курорті Славське на Львівщині і закликає не повторювати його помилку та не їхати туди на відпочинок.
Як пише Варта1, про послуги, сервіс, умови проживання і ставлення місцевих мешканців до «експлуатації» курорту і туристів, Роман Вінтонів написав на своїй сторінці у ФБ.
… На наступні вихідні схоже, що в Карпатах буде сніг. Якщо ви думаєте, куди б поїхати покататись на вихідні, то моя вам порада - НЕ їдьте у Славське. Не робіть мою помилку. Я там був минулого тижня. Наступний раз, коли я туди збираюся заглянути - грудень 2037-го. Ну може раніше, якщо там шось сильно зміниться. Але я не хочу, щоб там щось змінилось. Я хочу, щоб там все було так, як зараз. І щоб місцеві побачили, як однієї зими у них буде чудовий сніг, але до них ніхто не приїде. Бо те, як вони ведуть справи у Славську, людською мовою означає: «Мені п@&₴й на тебе, твою сім‘ю і ваше спільне бажання кататись! Я тут гроші заробляю!»
Далі можете не читати. Там те саме. Просто детальніше.
Ми приїхали у Славське 31-го грудня 2021-го року. Вже кілька днів була плюсова температура. І навіть падав дощ. Тому очікувань від схилів було небагато. Але сніг на схилах лежав. І ми були готові кататись навіть по сніго-багнюці.
Приїхали. Поселились. Все норм. Ну крім туалету. В найдорожчому номері унітаз стояв у куті під косою стіною (мансарда), так що пісяти стоячи можна було або нахилившись сильно назад, або вбік. Або сидячи. Але ж завтра - катання. Похрін на дрібниці!
Почати своє катання вирішили з гори Високий Верх. Там працює підйомник, який називається Захар Беркут. 14 км від Славська. З першого погляду він виглядав найкращим з найближчих.
Ми приїхали зранку. Людей мало. Ура! Ще не всі прокинулися. Шукаємо, де припаркуватися. Парковки нема. Ну тобто є. Але вона вже зайнята.
Я навіть уявив собі, коли будували цей комплекс і підрядник такий питає у власника:
- На скільки місць робити паркінг? 15-20?
А власник гордо поглянув на схил, на дорогу, у бік Львова. Вдихнув запах гір, примружив очі і таким впевненим басом спокійно каже:
- Роби двадцять два.
Отак двадцять два місця і є. Ну може 23. Навіть не впевнений чи це паркінг. Більше схоже на розширене узбіччя.
Поряд з сервісами прокату спорядження є якісь вільні місця для машин. Але на цих місцях стоять санки. Це типу замість помаранчевих конусів. Місцевий чоловік прибрав свої санки і дозволив там припаркуватися, якщо спорядження візьмемо в прокат у нього. Окей - погодились. Заходимо. Просимо дитячі черевики для сновборду 29-30-го розміру. Мужик приносить 35-й. Пропонує нам брати цей розмір, і намагається переконати, що менших не буває.
Взяли спорядження в іншому місці. Неподалік. Там знайшли і 30-й розмір, і підібрали все, що треба.
Йдемо на підйомник. Настрій - все ще чудовий. Бо зрештою 1:1. Один поганий прокат проти одного хорошого. На кожному кроці перед схилом - снігоходи. Водії снігоходів пропонують усім завезти їх на вершину за 700 грн. Але ж - для чого тоді підйомник? - питаємо ми, і сміливо йдемо далі.
Підійшли до кас підйомника «Захар Беркут». Ціна за день 900 грн. Півдня - 550грн. Ну дорогувато, як на один підйомник (десь так коштує Буковель). Але наче і траса немаленька. І кататись хочеться. Та поїхали! Взяли два скіпаси по півдня. 1100 грн. Підйомник двомісний. Їдемо вгору. Все іржаве і старе. Пластик потрісканий. Але настрій хороший. Бо зараз будемо кататись.
З підйомника краще видно схил. Як на кілька днів плюсової температури і дощів, то навіть ок. Траса довга. Місць, де сніг зовсім розтанув - майже нема. Все непогано. Доїхали нагору. Повозились з донькою та її сновбордом на вершині. А коли вона втомилась - я поїхав сам униз.
Спускаюся схилом і бачу, що по схилу вгору несуться снігоходи. По схилу, де їздять лижі і сновборди. Снігоходи везуть людей нагору по трасі. І частина траси - це вже перемелений їхніми траками сніг з глиною. Ніхто за цим не дивиться. З вас взяли штуку - все інше - ваші проблеми.
Спустився вниз по цій трасі. Все ще планую піднятись раз на вершину.
І тут я бачу біля підйомника ЧЕРГУ. Дуже багато людей. Простояв хвилин 20 в черзі. Черга не зрушила з місця. Того дня я там більше не піднявся жодного разу. І тоді я зрозумів, для чого там снігоходи. Бо дехто з черги йшов до них. Зремонтувати підйомник? Для чого? Краще вбивати трасу снігоходами.
Враження від Захара Беркута: жлоби зайняли гору і беруть гроші за вхід.
30 євро за денний скіпас. Один підйомник. Одна жалюгідна траса. Один раз спуститись! Щоб спуститись другий раз, треба простояти години три в черзі.
Для прикладу в Словаччині на гіганському курорті Ясна (Jasna) денний скіпас коштує 41-45 Євро на весь курорт. Ми там катались пару років тому. Не на один підйомник чи на трасу. А на всі. На всі 12 мільярдів трас і 800 мільйонів підйомників, які там є. І черг таких там немає.
Чи я вам пораджу поїхати на Захар Беркут? Ні. Ніколи. Не їдьте туди. Це - пам‘ятник жлобству, доїнню туристів і дискредитації ідеї гірськолижного відпочинку. Ну може ще ненависть до зими. Підйомник Захар Беркут - найгірший підйомник, де мені довелось бути.
Але це я ще не був на Тростяні.
Наступного дня ми поїхали на Тростян. Гугл нас спершу взагалі на вершину повів. Десь через 30 хв дороги повернули назад. І поїхали до підйомника. Якшо ви поселилися у Славську, то щоб добратися до підйомника на Тростян вам швидше за все треба буде брати якийсь місцевий уазік. Бо дорога - жахлива. У мене - Форестер. Постійний повний привід. Ми проїхали. Але лише до першого підйомника. Там - парковка машин на 8 (вісім!). Далі їхати не наважились. Сюрпризом для нас стало те, що на Тростяні - підйомник з одномісним кріселком. Про це десь написано? Ніде. У мене - дитина, яка вчиться кататись. Нам таке точно не підходить. Підсумок: дороги нема. вам треба наймати уазік. І ще приготуйте 900 грн за денний скіпас. Таке жлобство я бачив хіба що на Захарі Беркуті. Нуль сервісу. Нуль комфорту.
Нагадую - власники Тростяну деруть 900 грн за день і використовують совкове обладнання. З вкладень - вагонка, щоб приміщення для каси збудувати. А вимагають платити за Тростян, як за нове. Совок, бездоріжжя але «Тростян резорт».
Є у Славському ше один схил - Погар. Щоб туди дійти, вам доведеться рухатись слизькими вулицями з болотом, водою, шматками криги (може це ще добре, що ми застали Славське без мінусової температури). Ви будете на цих вуличках пропускати машини, які теж їдуть в бік Погара і намагаються розминутись з іншими машинами, які вже звідти повертаються. І це все на вузьких і кручених вуличках. Проект цих вуличок хтось колись просто насцяв на снігу.
На гору Погар у Славському ми навіть не піднімались.
Збудувати дорогу? Для чого? Якщо можна купити уаізіки і возити за гроші туристів. На пішохідній частині мосту в центрі Славська - діра. Дірка в бетонному мосту. Зато навпроти дірки є новий боулінг. Бо ж люди сюди для цього приїжджають.
У Славському я був на трьох підйомниниках - Захар Беркут, Тростян і Погар. Там ще є «Політех» і може ще якісь, але мені байдуже. Я не готовий більше витрачати свій час і гроші на це. Всі схили у Славську функціонують окремо. Платити тоеба за кожен схил окремо.
Славську колись пощастило. У них радянська влада збудувала підйомники і залізничну станцію. І з цього моменту вони зрозуміли, що у них все є для заробітку. Укрзалізниця возить до них нових туристів. Наївні туристи стоять в чергах на підйомники. Бо вже заплатили шалені гроші за незручні кімнати, в погано-спланованих будинках, які стоять впритул до інших таких же погано-спланованих будинків.
І тому я хочу, щоб в Славську нічого не мінялось. Щоб одного сніжного сезону закінчились туристи, які там ще не були, і в Славське нарешті ніхто не приїхав. І тоді вони один одному скажуть - слухай, а може туризм то не наше? Може наше - це рубати ліс?
І от тепер я навіть не знаю, що гірше - поганий сервіс, чи зрубаний ліс.
В Славськ не їдьте.
